Vsevidno.ru

Їх життю присвячується…

Розділ 1
про переломний сонячний день у її житті

Іванна того року вчилася останній рік у коледжі. О який це був рік! Попереду випускний вечір, то нічого, що перед ним ще сім випускних іспитів. Всі через це проходять, і нічого, пережити можна. Адже за ними грядуть ще вступні іспити. А потім, як та пташка, буде Іванка вільна… Та останнім часом Вані цього й не дуже хотілося, одна думка, що треба буде відлітати з рідного гніздечка, визивала з глибини душі сльози з очей. Але так у всіх, тому Іванна старанно готувалася до іспитів, ходячи п’ять разів на тиждень до приватних викладачів. Навіть у вихідні їй не давалося можливості виспатися, адже потрібно було вставати о сьомій ранку і йти до репетитора з французької мови.
До Григорія Петровича вона ходила три рази на тиждень: по вихідних і в середу. Це був суворий і прискіпливий викладач, справжній майстер своєї справи. Він загружав дівчину, але розумів, що так треба, і тому старався не дивитися на те, що вона й так дуже завантажена. Він знав, що якщо Іванні дати слабину, вона не витримає і розслабиться. Тож одразу стає зрозуміло, що Ваня трохи недолюблювала свого репетитора з французької. У понеділок і п’ятницю Іванна ходила до репетитора з української мови. Це теж було для неї, можна сказати, «вбивче». Вона майже засипала на кожному занятті. Вона так втомлювалася, адже, дівчина навчалася ще у одному коледжі на вечірньому відділенні, на секретарку. Вона сумлінно відвідувала всі заняття…

- Іванно, вставай! – ніжно будила мати дівчину. – Ти запізнишся у лікарню. Вставай, дитино, вставай! Не лінуйся!
- Ну, матусю, ну ще трішечки, ну можна я ще трохи подрімаю, - потягуючись просила Ваня.
- Я і так дала тобі більше часу, щоб ти поспала. Підіймайся, доню! Час вставати. Поп’єш хоч чаю перед тим, як іти на лікування.
Іванна неохоче вставала і йшла до ванної кімнати. Пізніше, прибравшись, поснідавши, вона з батьками їхала до лікарні. Застудилася бідолашна, і от як уже неділю лежала вдома. На її думку виглядала вона не кращим чином: мішкувате пальто, волосся, декілька днів не мите, блищало і було забране обручем, очі сумні та втомлені, без косметики… (хоча вона й так не дуже нею користувалася – мати не дозволяла).
Це був звичайнісінький собі день, такий, які вже ось весь тиждень переслідували Іванну. Вона зайшла до лікарні, батьки зосталися на вулиці, батьку потрібно було до аптеки. Зайшовши до ліфту натиснула кнопку з цифрою «4». Саме на четвертому поверсі знаходилося процедурне відділення. Зайшла до кабінету і сіла чекати, поки звільниться апарат, на якому лікувалася вона.
Двері в кабінет відчинилися, Іванна підвела очі: в дверях стояв хлопець, доволі вродливий і на диво, знайомий. Це був молодший брат однокласника Ваніної кузини. Ваніна кузина, Соня, вже два роки, як випустилася зі школи після одинадцяти класів. Ваня вважалася кращою подругою Соні, а Соня відповідно – кращою подругою Вані. Вони частенько ходили разом гуляти, і звісно, так як Соня була старшою, то вона завжди брала Іванну гуляти з собою, до себе у компанію. А на той час компанією Соні були її однокласники, тож Ваня звісно знала все про всіх них. І знала у кого є молодші брати і сестри, і, навіть, знала деяких з них.
Вова, молодший брат Колі, був видним хлопчаком, адже для його віку він виглядав занадто доросло і притягуюче. Тож, коли він зайшов, Іванна трохи підвелася і знов сіла.
- Привіт! – сказав Вова з посмішкою на лиці. – А ти чого тут?
- Привіт! Та ось застудилася трохи, - трішки сором’язливо та здивовано відповіла Іванна. – А ти чого?
- А я вухо застудив, мучуся тепер, - знову посміхнувсь Вовчик. – Один плюс – тепер до школи вже другу неділю не ходжу.
На цей раз Вова розсміявся.
- Тільки не подумай, що я так люблю школу прогулювати – ні! Та просто, ходиш до школи – надоїдає, а не ходиш – теж нудно стає. Тож я ось уже з п’ятниці до школи рушаю, - і знов він посміхнувся.
Іванна була зачарована. Вона сиділа і вже не думала ні про яке лікування. Куди там? В голові швидко завирували думки про те, як вона виглядає і взагалі… Мабуть в той момент вона ще й до всього зашарілася, тому що Вова вже сором’язливо посміхнувся.
Тут підійшла медсестра і запитала, хто перший в черзі на апарат. І Вова звісно пропустив вперед Іванну.
Вже виходячи Ваня посміхнулася Вовчику і попрощалася. З такою ж посмішкою Іванна вилетіла до батьків. Вона вже ні про що не могла думати окрім Вови.

Цілий день Ваня марила Вовчиком, вона подзвонила своїй кращій подрузі Алі і розповіла про ту чарівну зустріч у лікарні. Але подруга не схвалила Ваніної захопленості і порадила їй не забивати голову усілякими дурницями. Ваня не здавалася і зателефонувала Соні, але та ще більш грубо відповіла Вані на її розповідь. Вона теж сказала, що це все такі дурощі.

Пізно ввечері Ваня лежала у ліжку й думала, як це все чудово, але… Вона пообіцяла собі не закохуватися і вже півроку її друзі не впізнавали дівчину. Вона дуже змінилася. І як же так може бути, що за один день вся та створена черствість зникла, і з’явилося таке відчуття теплоти на душі. Стало так приязно, так приязно спілкуватися…

Ранковий іній блищить на землі, легкий морозець холодить жаркий пил, вируючих думок, дівчини, яка летить, немов на крилах кохання. Вітер розвіває золоті кудрі… Іванна бігла на слідуючий день у лікарню, як на побачення. Вона, всупереч усім материним заборонам, вимила волосся, накрутила його, підфарбувала очі, одягла спідницю (а це бувало дуже рідко), взуття на низесенькій шпильочці, пальтечко, і тепер така гарна бігла назустріч чомусь новому, невідомому.
Вже в лікарні, стоячи біля вікна і виглядаючи Вову, Іванна думала з чого почати розмову. Як би з ним заговорити? Вона вже не мала надії, що він прийде, адже дівчина вже так довго чекала на нього… І тут вона Ваня побачила, як він підіймається сходами до лікарні. Серце затремтіло, і одразу стало так сонячно на душі, хотілося співати, танцювати, і ні в якому разі не нудьгувати, сумувати…

- О знову ти тут! Привіт! – сказав Вова, як побачив Іванну в лікарні. – А що там ще закрито, що ти не в кабінеті?
- Ні, там просто зайнято. Привіт! – відповіла Іванна. – Зайди відміться, що ти прийшов, і виходь. Заждемо тут мабуть, так?
- Так, звісно.
Вова зайшов, його записали і вони з Ванею сіли в коридорі чекати своєї черги. Вони довгенько балакали, поки Ваню не визвали. Вона зайшла, а одразу після неї зайшов і Вова. Поряд з Іванною стояв точнісінько такий, як і в неї апарат: туди посадили Вовчика.

З того дня Ваня з Вовою почали спілкуватися ближче, можна сказати вони стали друзями. Оскільки їм було по дорозі на навчання і жили вони недалеко один від одного, то зранку вони зустрічалися і йшли разом. Звісно дівчата з Ваніної групи почали дутися на неї за те, що вона не ходить з ними до коледжу, що іноді, на перервах ходить до Вовчика «поспілкуватися». А Іванна не звертала уваги на їдкі зауваження дівчат.
Кожен раз, як Ваня дзвонила до Соні чи до Алі, вона починала розповідати, яке сонечко Вова. Та подруги швидко міняли тему і не бажали навіть нічого слухати про Вовчика. Тож Іванна вирішила більше нічого не розповідати подрузі та сестрі.

Близився день народження Іванки. Якось Ваня з Вовою шли з навчання і розмовляли про це свято.
- Ви ж там тільки не напивайтеся, - шуткуючи сказав Вовчик.
- Так точно, сер, - відповіла Іванка і посміхнулася. На тому й розійшлися.
Та дома Ваня ще довго сиділа й думала. І надумала: треба запросити на день народження Вовчика. На слідуючий день Іванна змусила підняти себе трубку і зателефонувати Вові на домашній телефон, який вона пам’ятала ще з часу навчання Соні та Колі в школі (їй колись подобався Коля). І… невдача, але яка!!! Трубку взяв Микола.
- Алло, а можна до телефону Вову? – спитала переляканим, на Іванчину думку, голосом вона.
- А його немає вдома. Йому щось передати? – відповів Микола.
- Та ні, дякую, - і Ваня поклала слухавку.
Увечері мати позвала Ваню до телефону.
- Алло, - підняла слухавку Іванна.
- Ти дзвонила? – почула Ваня знайомий голос.
- Так… але як ти?.. – спитала дівчина.
- У мене ж АОН стоїть.
- А точно, і як це я не подумала.
- То ти щось хотіла?
- А… так звісно. Я хотіла запросити тебе на день народження.
- Що?
- Так, я запрошую тебе на день народження, - вже впевненіше сказала Іванна.
- А к-коли? – трохи затнувся Вова.
- У неділю на дві години. Я тебе зустріну.
- А, ну добре, давай. Удачі.
- Удачі, - видихнула Ваня і почула в трубці короткі гудки.

Последние новости